Обговорення проекту відтворення Успенського собору мало багато суперечливих аргументів. Нам дорікають за «новоділи», але в тому випадку, якби храми не відтворювались на первісних місцях, з часом їх місце посіли б сучасні ділові споруди, оскільки, за латинським висловом, «horror vacui», природа не терпить порожнечі. De facto, відтворюючи головні домінанти Києва, ми відновлюємо, наскільки це зараз можливо, його історичний силует – це якщо розглядати проблему відтворення з містобудівного боку. Але існує і інший аспект: морально-етичний. Роки безвір’я, бездуховності хибно позначилися на моральному і культурному рівні народу, зачепивши всі сторони його життя, адже історія не вибачає зневажливого ставлення до надбань минулого. Бездуховне суспільство не має права на майбутнє, така держава не зможе досягти справжнього культурно-економічного розквіту. Тому відтворення зруйнованих об’єктів, які впродовж віків відігравали роль головних святинь народу, сприяє вихованню у населення поваги до свого минулого і духовності. Звісно, всі зруйновані впродовж панування войовничого атеїзму церкви неможливо відродити, однак тим більш помітним стане відтворення окремих головних пам’яток.
Ще один аргумент на користь відтворення – поновлення перерваної спадкоємності традицій храмового будівництва. Як відомо, цей процес був безперервний і не завмирав навіть в часи лихоліть: – кам’яне зодчество Київської Русі і дерев’яне церковне зодчество – церковне будівництво оборонного типу (церкви-твердині); – ренесансні церкви; – церкви в стилі українського бароко; – церкви в стилі класицизму і ампіру; – церкви в стилі еклектики II пол. ХІХ-поч. XX ст.; – церкви в національному українському стилі поч. XX ст. і все, зв’язок перервано від 1917 року до 1991 року. Якщо зараз, не відродивши хоча б частково втрачене, ми почнемо будувати лише сучасні храми зі скла і бетону, як це роблять в Європі та Америці, ми ризикуємо через кілька поколінь взагалі втратити генетичну пам’ять про свої національні корені.
Деякі дорікають, що для відтворення таких знаних об’єктів зараз не кращі часи. Але весь парадокс полягає в тому, що без відродження духовних і культурно-мистецьких традицій ці «кращі часи» взагалі настануть дуже нескоро, адже розвинена економіка держави поєднується з достатнім духовним і культурним рівнем її розвитку і знаходиться в прямій залежності від них. Як відомо, в Україні, та й в усьому світі будували церкви не лише в часи економічного розквіту, але й в більш важкі часи, і це виховувало людей, згуртовувало їх навколо церкви.
Подовженість відтворення в часі, за яку виступали опоненти, призвела б до появи таких собі «довгобудів», які негативно сприймаються людьми. Якби, приміром, відбудова Успенського собору тривала впродовж десяти, двадцяти, тридцяти років, за цей час негативні зміни в історичному середовищі міста стали б ще більш значними, а суспільство, втомлене спогляданням такого тривалого будівництва, нарешті б зневірилось в ньому як в чомусь «другорозрядному», неважливому, неактуальному на потребу дня. Пригадайте, які враження були у вас від залишених недобудов ще радянських часів, які десятиліттями «прикрашали» будівельні майданчики.
Щодо непрофесійності розробленого проекту відтворення Успенського собору, нерозуміння авторами всіх особливостей проблеми, то тут слід нагадати, що проблема відтворення собору розглядалася починаючи з післявоєнних років, і різні фахівці пропонували свої варіанти подальшого існування пам’ятки. Хоча кажуть, що не було зібрано достатньо достовірної інформації по собору, нагадаю, що з1945 року і до 1963 року тривало розбирання залишків від зруйнованих частин храму з супроводженням їх проведенням детальних досліджень, які лягли в основу подальших проектних пропозицій по собору. Найбільш серйозні за рівнем складності поставленої задачі проектні розробки розпочав інститут «Укрпроектреставрація» ще в 1981-1982 роках, надалі тривало доповнення зібраної інформації, на основі якої і був розроблений проект відтворення Успенського собору. Отже, розмови про те, що автори проекту і фахівці, що займалися відтворенням, не були достатньо обізнаними з проблемою і умовами будівництва, виглядають неаргументованими.
Відносно ж останніх заперечень щодо «варварського» на думку деяких, пальового методу, можливості зруйнування поховань в основі собору, загрози гідрогеології і неможливості праці важкої техніки в умовах затислого забудовою простору, то тут слід сказати наступне. Якщо старі фундаменти втратили свої несучі властивості – спочатку внаслідок вибуху, а потім впродовж багаторічного існування в напівзруйнованому стані, то поставити на них масивний собор було неможливо. Палі були застосовані таким чином, аби не зачепити розташовані в основі поховання. Водночас з відтвоюнням Успенського собору тривали супутні роботи з організації інженерних і ремонтно-реставраційні роботи на сусідніх будівлях. Щодо ж того аргументу, що важка техніка по-перше, не пройде через низькі монастирські ворота . а по-друге, їй буде затісно для праці, то тут скажу одне: всі бачили, що на будівельному майданчику працювала-таки необхідна будівельна техніка, і при цьому ніякої шкоди монастирським воротам не було завдано. Це той останній доказ, «ultima ratio», на користь відтворення Успенського собору, який хотілося б навести.
