Проведені попередні петрографічні та мікрохімічні дослідження Успенського собору дали змогу сформулювати такі висновки.

В первісному муруванні давньоруського об’єму Успенського собору було використано так звані вапняно-цем’янкові розчини. Технологія використання цих розчинів виникла під впливом грецьких та візантійських технологій, коли в вапняне в’яжуче у вигляді заповнювача додавалася мелена кераміка, так звана цем’янка. Технологія будівництва з використанням вапняно-цем’янкових розчинів проіснувала майже триста років, з X до XIII століття в Київській Русі. Вона була втрачена після татаро-монгольської навали 1240 року.

Вапняно-цем’янкові розчини в різних спорудах можуть відрізнятись між собою якістю вихідної сировини для опалення при виготовленні заповнювача фраракційним складом його уламків та сптзвідношенням компонентів. Навіть серед розчинів однієї і тіє ж споруди можна спостерігати різницею між розчинами не тільки в залежності від етапів спорудження, а й від призначення розчинів (мурувальні чи оздоблювальні).

Для пам’яток Київської Русі X початку у XI століть характерне вивикористання лесовидного суглинку вихідної сировини для заповнювача-цем’янки спеціального виготовлення. З кінця XI століття замість спеціального заповнювача почали використовувати мелену плінфу, яка виготовлялася опаленням високоякісної каолінової глини з додаванням піску. Саме Успенський собор і став першою спорудою, де мелена плінфа як заповнювач повністю замінила спеціальну домішку – цем’янку. При цьому розчини зберігали всі фізико-механічні властивості, притаманні суто вапняно-цем’янковим розчинам.

Всі подальші роботи з реконструкції Уленського собору, які проводилися після XIII століття, виконувались вапняно-піщаними розчинами з використанням цегли. Незважаючи на однорідний склад речовини, розчини майже кожного етапу мали свої специфічні властивості, що дозволило виділити їх в окремі групи і навести приблизне їх датування згідно хронології.

Фхівцями ДНТЦ «Конрест» було визначено згідно класифікації мурувальних розчинів одинадцять їх типів.

До першого типу вапняно-цем’янкових розчинів які відносяться зразки, які характеризуються світло-рожевим кольором, високою щільністю та міцністю. Розчини першого типу характерні для бутового мурування підмурків та для мурування стін з муруванням типу «opus mixtum» (давньоруський об’єм). Вихідною сировиною для виготовлення заповнювача слугувала піщано-алевритиста каолінова глина.

До другого типу віднесено зразки розчинів інтенсивного рожевого кольору і високої міцності, в яких співвідношення вапна і цем’янки становить 1-0,8 (1), а заповнювач складається з кутастих уламків, які ідентичні за своїм складом плінфі давньоруського об’єму соборів. Розчини другого типу зустрічаються лише в муруванні та оздобленні стін давньоруського об’єму. Склад і технологія залишків церкви Іоанна Предтечі були ідентичні будівельним матеріалам давньоруського об’єму собору.

До третього типу відносяться зразки розчинів, які характеризуються досить інтенсивним палево-рожевим кольором, високою міцністю та щільністю. На палево-рожевому тлі основної маси в’яжучого спостерігаються великі різнокольорові уламки заповнювача, колір яких – від рожево-вохристого до густобузкового. В розчинах цього типу вихідною сировиною для виготовлення заповнювача був алевритисто-піщаний суглинок з природною домішкою лусочок слюдистих матеріалів. Співвідношення вапна і цем’янки становить 1:1.

До четвертого типу віднесено зразки розчинів, які характеризуються рожево-червоним кольором, середньою міцністю та щільністю. Мурування з використанням розчинів цього типу складається не з плінфи, а з червоної цегли, поверхня якої деструктована внаслідок дії процесів вивітрювання, що свідчить про невисоку якість цегли. Співвідношення компонентів становить 1:1 (1,2). Ці розчини спостерігаються в муруванні ніші північного фасаду, яку було замуровано пізніше первісного об’єму та в залишках мурування біля північного входу з боку північного фасаду.

Всі інші типи розчинів – з п’ятого до одиннадцятого – це вапняно-піщані розчини. До п’ятого типу відносяться зразки розчинів, які характеризуються вапняним складом в’яжучого та піщаним складом заповнювача з домішкою уламків меленого вапняно-цем’янкового розчину, вилученого із зруйнованого мурування стін давньоруського об’єму. Співвідношення компонентів (вапно і заповнювач) становить 1:1 (1,5), в розчинах відмічено наявність білокутримуючого компонента. До шостого типу віднесено розчини від світло-сірого до білого кольору, з грудкуватою макротекстурою внаслідок наявності грудок вапна, з середньою міцністю і щільністю. Співвідношення вапна і піску становить 1:1,5.

Розчини сьомого типу характеризуються білим кольором з жовтувато-кремовим відтінком, середньою міцністю та щільністю з ефектом крейдування, з домішком білокутримуючого компоненту. Співвідношення компонентів становить 1:1 (1,5). Розчини сьомого типу зустрічаються в муруванні зовнішньої південної стіни, спорудження якої датується 1693 роком.

До восьмого типу відносяться зразки розчинів від світло-сірого до білого кольору, з середньою міцністю та щільністю, грудкуватою макротекстурою внаслідок наявності грудок вапна. Співвідношення компонентів становить 1:1,2 (1,5). Розчини восьмого типу спостерігаються в муруванні стін та підмурків другої черги перебудови стін Стефанівського приділу і датуються чем XVII – XVIII ст.

До дев’ятого типу відносяться зразки лозчинів, які характеризуються світлим сірувато-палевим кольором, однорідною макротекстурою, середньою міцністю та щільністю. Співвідношення компонентів становить 1:2,5. Розчини дев’ятого типу спостерігаються в зовнішньому муруванні стіни південної апсиди з боку східного фасаду і в муруванні контрфорсу з цього ж боку та датуються періодом українського бароко XVIII століття.

Розчини десятого типу мають сірий колір з дрібними білими грудочками вапна. середню міцність та щільність. Сірий колір надає розчинам домішка у заповнювачі меленого вугілля. Заповнювач складається з досить добре відсортованого піску, розмір уламків якого змінюється в межах 0,8-0,1 м Домішка меленого вугілля становить 15% заповнювача. Розчини десятого типу спостерігаються в муруванні закладеної ніші, розташованої “в інтер’єрі” праворуч від південного входу давньоруського об’єму собору та з боку північного фасаду давньоруського об’єму тобто в інтер’єрі Стефанівського приділу.

До одинадцятого типу віднесено розчини XIX століття. Вони мають палево-сірий колір та слабку міцність, сіввідношення компонентів становить 12,5(3). піщаний заповнювач погано відсортований, містить домішку глинистих мінералів. Розчини цього типу притаманні муруванню підземних комунікацій.